Росія розширює гібридну активність за межами України та адаптує механізми фінансування прихованих операцій. З одного боку, Москва збільшує тиск на європейські держави, основних донорів української оборони. З іншого — перебудовує внутрішню бюджетну, соціальну та регіональну політику так, щоб високі витрати на війну могли зберігатися тривалий час.
В умовах триваючої війни на виснаження Кремль дедалі активніше використовує інструменти формування внутрішньої та зовнішньої політики, які дозволяють розширювати конфронтацію, не переходячи до прямого зіткнення з європейськими державами, адаптуючи економіку, суспільство та державні інститути до ситуації, за якої швидке завершення війни перестає бути базовим сценарієм.
Зовнішній тиск має підвищувати витрати партнерів України та звужувати практичні межі їхньої участі, тоді як внутрішня економічна й політична перебудова покликана розподілити власну ціну війни в часі та не допустити її концентрації у формі гострої соціальної чи політичної кризи.
Ця перебудова відбувається на тлі зростання внутрішньополітичної напруги та звуження допустимого простору для політичної критики навіть усередині лояльних системних структур. Після виборів репресивний тиск дедалі більше поширюється на політичні партії та групи активістів, раніше лояльних до Кремля. Влада реагує не лише на відкрито антивоєнні виступи, а й на спроби публічно оскаржувати результати голосування, вимагати чесних виборів або виносити соціально-політичне невдоволення за межі контрольованого партійного порядку денного.
Залякування замість прямої конфронтації
Порушення повітряного простору, диверсійні операції, кібератаки, використання проксі та інші інструменти створюють для європейських союзників додаткові ризики вже поза територією України.
Останні інциденти з російськими безпілотниками добре показують цю логіку. У Молдові станом на 21 вересня 2026 року було зафіксовано 39 порушень повітряного простору проти 17 за весь 2025 рік. Саме по собі це не доводить наявності єдиного плану ескалації. Але повторюваність таких випадків змінює характер проблеми. Держава вимушена реагувати не лише на виняткові інциденти, а й на постійний ризик: вести постійне спостереження, захищати критичну інфраструктуру, координувати дії силових структур і реагувати на інформаційні наслідки кожного нового інциденту.
Сукупний ефект важливіший за фізичну шкоду від більшості окремих проникнень. Навіть відносно дешевий безпілотник може змусити іншу державу витрачати значно більші ресурси на радіолокаційне спостереження, авіацію, ППО, охорону об’єктів та обмін розвідувальною інформацією. Щоразу порушуючи повітряний простір іншої країни, Росія проводить цілеспрямовану апробацію оборонних механізмів, перевіряючи швидкість реакції, зони радіолокаційного покриття, процедури застосування сили та рівень координації між державними структурами. Наслідком таких операцій є перевантаження систем ППО, інформаційна невизначеність і поступова нормалізація порушення кордонів.
У цьому полягає одна з ключових відмінностей нинішнього етапу російської гібридної агресії. Москві не обов’язково переносити війну на територію НАТО чи інших європейських держав, щоб змінювати середовище, в якому західні уряди ухвалюють рішення щодо України. Достатньо пов’язати підтримку Києва з дедалі більшими власними витратами на додатковий захист інфраструктури, протидію диверсіям, посилення ППО, кіберзахист, контррозвідку та постійне управління ризиками.
Функція російського гібридного тиску таким чином полягає не стільки у встановленні формальних «червоних ліній», скільки у формуванні практичних меж того, яку цінуєвропейські держави готові платити за подальшу участь у підтримці України. Москва не може самостійно визначити ці межі. Але вона постійно перевіряє їх, підвищуючи допустимий рівень ризику, при цьому не переходячи межу, за якою майже неминучою стала б пряма військова відповідь.
Саме тому нинішня ескалація не обов’язково веде до прямого розширення війни. Її ефект може бути протилежним і полягати в утриманні конфронтації в зоні, де вона залишається достатньо серйозною, щоб впливати на політичні рішення, але недостатньо однозначною для переходу до відкритого конфлікту між Росією і НАТО.
Війна стає основою внутрішньої економічної політики
Паралельно Кремль перебудовує внутрішню соціально-економічну політику під потреби довгої війни.
Російська бюджетна політика дедалі менше нагадує тимчасове фінансування надзвичайної ситуації. Оборона, безпека та пов’язані з війною видатки закріплюються як захищена частина бюджету, тоді як додаткові ресурси шукають у цивільній економіці.
Проєкт бюджету на 2027 рік передбачає 43,3 трлн рублів доходів при 48,8 трлн витрат і дефіциті близько 5,4 трлн. Водночас на оборону планується виділити близько 17,1 трлн рублів, тоді як параметри соціальної політики, освіти, охорони здоров’я та національної економіки виявилися навіть нижчими, ніж планувалося раніше.
Принципова зміна полягає не лише у збільшенні військових витрат. Змінюється спосіб, у який російський бюджет розподіляє їхню вартість.
Податкове навантаження розширюється через ПДВ, збільшення зобов’язань малого бізнесу в загальній системі оподаткування, нові збори та жорсткіше адміністрування. Частина цих платежів безпосередньо сплачується підприємствами, але значною мірою також переноситься на споживчі ціни. Таким чином, воєнно-фіскальна модель поступово залучає до фінансування державних пріоритетів ширше коло населення не через один великий податок, а через сукупність менш помітних механізмів.
Так само Кремль намагається уникати одномоментного скорочення соціальної системи. Підтримка політично важливих груп – базові виплати, пенсії, особливо виплати військовим та їхнім сім’ям – залишається захищеною. Економія переноситься туди, де її наслідки проявляються повільніше.
Регіони приймають на себе відкладену вартість війни
Регіони не можуть просто скасувати соціальні виплати чи припинити виплачувати зарплати бюджетникам. Тому в умовах дефіциту першими переглядаються капітальні витрати: будівництво, ремонт, благоустрій, дороги, модернізація комунальних мереж, нові школи, лікарні та інші проєкти розвитку.
У 2027 році скорочення або перенесення інвестиційних програм може торкнутися 60–65 із 85 суб’єктів РФ (а також окупованих територій України). Ця цифра добре передає масштаб бюджетного стиснення, тоді як дефіцит фіксується у 56 регіонах.
Для Кремля така структура має очевидну політичну перевагу. Відкладений ремонт дороги або лікарні не викликає того ж негайного соціального ефекту, що й невиплачена зарплата чи пенсія. Його можна назвати «перенесенням строків», «оптимізацією» або «уточненням інвестиційної програми». Але економічно проблема не зникає. Зношена мережа продовжує зношуватися, ремонт дорожчає, а навантаження на існуючі соціальні об’єкти зростає.
Тому російська модель фактично переносить частину вартості війни в майбутнє. Сьогодні держава зберігає військове фінансування та основні соціальні виплати. Завтра вона отримує більший інфраструктурний борг, повільніший розвиток регіонів і вищу вартість відновлення того, що було відкладено.
Це дозволяє побачити спільну логіку зовнішньої та внутрішньої політики Росії.
У своїй зовнішній діяльності Москва намагається прискорити накопичення витрат для союзників України, тоді як на внутрішньому напрямку, навпаки, розтягує власні витрати в часі.
Соціальна напруга виходить за межі антивоєнного протесту
Після парламентських виборів в російському суспільстві виникає інша форма політичної напруги. Невдоволення дедалі частіше концентрується навколо якості виборів, соціально-економічної політики та обмеження можливостей для легальної політичної участі.
Показовою є ситуація навколо “системної опозиції”. Її федеральне керівництво зберігає лояльність до ключових рішень Кремля, включно з підтримкою війни, однак регіональні активісти та частина партійної аудиторії безпосередньо стикаються з фальсифікаціями, зростанням вартості життя та іншими локальними проблемами. Це створює розрив між контрольованою партійною риторикою та настроями частини її прихильників.
Події початку жовтня в Москві продемонстрували, наскільки швидко цей розрив набуває політичного контексту. Під час погодженої акції КПРФ традиційний партійний порядок денний змінився вимогами чесних виборів, звільнення політичних в’язнів і припинення репресій; після цього силовики затримали близько 60 учасників мітингу. Паралельно з цим, кримінальне переслідування активізувалося проти людей, пов’язаних із критикою виборчого процесу. Наприклад, Олександра Кинєва, експерта з виборів, взяли під варту після публічної критики кампанії за обвинуваченням, пов’язаним із наркотиками. В Іжевську аналогічну справу порушили проти активіста Дмитра Морозова, який домагався проведення мітингу проти фальсифікацій.
Ці випадки не доводять існування єдиної централізованої кампанії проти системної опозиції, але показують предметне розширення політичного контролю. Репресивні механізми дедалі частіше застосовуються не лише проти антивоєнної активності, а й там, де поєднуються електоральне невдоволення, соціально-економічні проблеми та вимоги політичної відповідальності. Для Кремля ризик полягає саме в такому з’єднанні різних джерел невдоволення в один політичний порядок денний..
