Резюме

Парламентські вибори у Вірменії, призначені на 7 червня 2026 року, перетворюються на черговий майданчик для відпрацювання російськими політтехнологами інструментів впливу, раніше апробованих під час виборів у Грузії та Молдові у 2024–2025 роках. 

Ключові елементи їх стратегії — експлуатація страху війни, просування тематики заморожених конфліктів, зокрема маніпулювання травмою Карабаху, посилення євроскептичних настроїв, таргетовані кампанії проти проєвропейського керівництва, а також системний підрив довіри до демократичних інститутів виборів та виборчих процедур.

У вірменському контексті такі практики адаптовано з урахуванням локальної політичної та культурної специфіки. Особливу роль відіграють фактор Вірменської апостольської церкви, вплив діаспори, дискусії довкола конституційної реформи та наратив про “здачу Карабаху”. Це ті інформаційні приводи, що дають змогу Кремлю інтегрувати антиєвропейську та проросійську повістку в дискурс “захисту ідентичності”, “збереження державності” й “запобігання новій війні”.  

З початку 2026 року інформаційний порядок денний навколо Вірменії значною мірою структурується трьома зовнішньополітичними подіями: контактами Володимира Путіна і Нікола Пашиняна 1 квітня, візитом до Єревана віцепрезидента США Джей Ді Венса 9–10 лютого та самітом Вірменія–ЄС 4–5 травня. Останній не лише відображає пріоритизацію Єреваном співпраці з Європейським політичним співтовариством, а й включає двосторонні зустрічі на полях саміту, зокрема контакти між Ніколом Пашиняном і Володимиром Зеленським.

Саме ці події формують в проросійському та опозиційному медіаполі основну рамку інтерпретації майбутніх виборів. Зустріч з Путіним подається як показник збереження або втрати простору для маневру у відносинах із Москвою, візит американського емісара – як свідчення поглибленої залученості США у внутрішню повістку Вірменії, тоді як саміт з ЄС – як символ інституціоналізації західного курсу та водночас підтвердження зовнішньої підтримки чинної влади перед виборами. 

Окремо Кремль особливо болісно сприйняв підвищену увагу на Єреванському саміті до фігури Володимира Зеленського, який зробив чергові різкі заяви щодо Москви та її небажання завершувати війну. Важливо не те, що він сказав, а те, де це відбулося — на території формального союзника Росії в межах створених нею політичних, економічних і військових організацій.

В сукупності ці події є медіамаркерами геополітичного вибору Вірменії та використовуються різними акторами для просування часто прямо протилежних інтерпретацій – від тези щодо “остаточного відходу на Захід” до наративу про “останній шанс зберегти рівновагу”.  

Аналіз російськомовних телепередач, Telegram-каналів і виступів проросійських спікерів щодо вірменської тематики демонструє стійку комунікаційну схему. Зокрема, Нікола Пашинян, чинний прем’єр-міністр Вірменії, зображається як символ “колоніального західного курсу” та провідник “турецько-азербайджанської повістки”. При цьому євроінтеграція пов’язується із загрозою культурної деградації, економічної нестабільності та проголошується причиною нового витка військового конфлікту. 

Крім того, як і у випадку російських спроб вплинути на парламентські вибори в Грузії та президентські й парламентські вибори в Молдові, просуваються наративи про «український сценарій». Йдеться про ототожнення проєвропейської політики (а отже, антиросійської) з наміром чинної влади розпочати війну з РФ та спричинити масштабні руйнування і численні жертви.

Водночас будь-які намагання Євросоюзу підтримати вибори інтерпретуються як реалізація “молдовського сценарію” зовнішнього втручання на противагу Росії, яка подається гарантом безпеки, економічного процвітання та збереження традиційних цінностей. Тим часом проросійські політичні сили всередині країни позиціонуються як єдиний фактор, здатний запобігти війні, зберегти національну ідентичність Вірменії та відновити союзницькі відносини з Москвою.    

Крім того, у російському пропагандистському дискурсі простежується тенденція (графік вище), за якої Кремль використовує визначення «Вірменія» та «Єреван» у контексті прямих політичних звинувачень. «Єреван» застосовується за аналогією з терміном «київський режим», зокрема під час та після проведення саміту ЄС. «Вірменія» натомість використовується як більш загальне звернення до проросійського електорату, особливо в контексті висвітлення зустрічей із Путіним.

Таким чином, формується значний ризик того, що незалежно від результатів глосування, вибори можуть стати об’єктом зовнішнього інформаційного тиску та кампаній з делегітимізації, а внутрішній політичний курс Вірменії збереже статус предмета геополітичного протистояння, що триває.

Вступ

Парламентські вибори у Вірменії, призначені на 7 червня 2026 року, відбуваються в умовах глибокого переосмислення зовнішньополітичного курсу країни, завершення карабаського етапу конфлікту та поступового поглиблення партнерства з Європейським Союзом. На цьому тлі спостерігається сукупність ознак, що вказують на розгортання Росією багаторівневої кампанії впливу, яка поєднує інформаційно-пропагандистські, політичні та потенційно кібернетичні інструменти.

Досвід електоральних кампаній у Молдові та Грузії у 2024–2025 роках демонструє наявність відносно стандартизованого набору механізмів, які Кремль використовує для стримування або деформації проєвропейських траєкторій розвитку. Серед них — експлуатація страху війни, маніпулювання тематикою заморожених конфліктів, системне посилення євроскептичних настроїв, персоналізовані кампанії проти проєвропейських лідерів, а також підрив довіри до виборчого процесу як інституту.

Аналіз російськомовних телесюжетів, Telegram-каналів і публічних виступів спікерів, які працюють з вірменською тематикою, свідчить про те, що аналогічний набір інструментів уже активно адаптується до вірменського контексту — з урахуванням карабаської травми, ролі діаспори та впливу Вірменської апостольської церкви.

Структура та інструменти російської кампанії впливу

Експлуатація страху війни та маніпулювання конфліктами

У Молдові та Грузії російська інформаційна стратегія системно використовувала страх нової війни як аргумент проти євроінтеграції. Придністров’я та окуповані території Грузії подавалися або як потенційний casus belli у випадку «неправильного» зовнішньополітичного вибору, або як можливе «винагородження» за повернення до проросійського курсу.

Вірменський кейс демонструє адаптацію цієї моделі до локальної специфіки. У низці аналітичних програм і дискусійних форматів збереження влади Нікола Пашиняна безпосередньо пов’язується з ризиком нового воєнного конфлікту. Вибори описуються як вибір між війною та миром, однак сама логіка цієї дихотомії інвертується: «мир» асоціюється з поверненням до проросійської орієнтації, тоді як євроінтеграція та чинний політичний курс подаються як шлях до неминучої ескалації та загрози втрати державності.

Додатково в інформаційному просторі активно експлуатується тема «невикористаних» військових можливостей Вірменії під час конфлікту 2020 року. Подібні сюжети формують уявлення про «зрадницьку стриманість» нинішнього керівництва та протиставляють їй модель жорсткішої й силової поведінки, часто через апеляцію до іранського підходу.

У результаті формується мобілізаційний наратив, у межах якого:

• проєвропейський курс пов’язується з ризиком нової війни та остаточною втратою суб’єктності;
• ревізія зовнішньополітичного курсу та жорсткіша стратегія безпеки подаються як єдиний спосіб збереження держави.

Євроскептицизм та образ «колоніального Заходу»

У Молдові та Грузії російська пропаганда послідовно просувала тезу про те, що євроінтеграція не приносить реальних економічних вигод і веде до зростання залежності, бідності та демографічного відтоку.

У вірменському медіаполі, орієнтованому як на внутрішню аудиторію, так і на російськомовний простір, спостерігається аналогічна конструкція. Саміт Вірменія-ЄС та європейські ініціативи щодо протидії гібридним загрозам інтерпретуються як спроба втручання у внутрішні справи країни за «молдовським сценарієм». Тоді як підтримка ЄС описується не як інституційне партнерство, а як механізм зовнішнього політичного контролю.

Економічна допомога та інвестиційні програми ЄС при цьому трактуються як інструмент політичного впливу, а їхня практична цінність для населення систематично ставиться під сумнів. На противагу цьому пропонується альтернативна модель, асоційована з «традиційним» пострадянським простором — дешевими енергоносіями, передбачуваними умовами ведення бізнесу та збереженням звичних економічних зв’язків.

Особливого значення у вірменському випадку набуває ідентичнісний компонент. На відміну від Молдови та Грузії, євроскептична риторика тут тісно пов’язана з обговоренням конституційної реформи. Зміни, що стосуються Декларації незалежності, ролі діаспори та окремих положень про сім’ю, інтерпретуються як спроба підірвати історичну та культурну основу вірменської державності.

Таким чином, економічний євроскептицизм доповнюється більш емоційно зарядженою рамкою: європейська інтеграція подається не лише як політично невигідна, а й як загроза самій вірменській ідентичності.

Культурна поляризація та тема «традиційних цінностей»

Під час парламентської кампанії у Грузії у 2024 році тема ЛГБТ і «традиційних цінностей» стала одним із центральних елементів російської інформаційної стратегії. Євроінтеграція систематично пов’язувалася з нав’язуванням чужих культурних моделей і руйнуванням традиційного суспільства.

У Вірменії цей інструмент адаптований через дискусію щодо конституційних змін, ролі сім’ї та статусу Вірменської апостольської церкви. Зміни в положеннях, що стосуються прав сім’ї, ролі діаспори та окремих соціальних норм, подаються як спроба руйнування традиційного суспільного устрою та послаблення зв’язків між Вірменією, діаспорою та церквою.

Паралельно посилюється наратив про «тиск на церкву» та «війну проти християнської ідентичності», за якого окремі кримінальні справи або політичні конфлікти інтерпретуються як частина ширшої «західної програми» з демонтажу духовних основ вірменського суспільства.

У результаті лінія «ЄС = культурна деградація», яка раніше активно використовувалася в грузинському контексті, у Вірменії набуває більш локалізованої та емоційно чутливої форми через апеляцію до релігії, пам’яті та національної ідентичності.

Таргетування лідерів та делегітимізація демократичних процедур

Персоналізовані кампанії проти проєвропейського керівництва

Під час електоральних кампаній у Молдові та Грузії російські медіа та афілійовані Telegram-канали концентрувалися не стільки на просуванні альтернативних кандидатів, скільки на системній дискредитації проєвропейських лідерів. Основним завданням ставало формування стійкого негативного образу влади як «керованої ззовні», «антинаціональної» та «відірваної від суспільства».

У молдовському випадку в центрі подібних кампаній перебувала Мая Санду, яку російські медіа пов’язували з «репресіями проти опозиції», «зовнішнім управлінням» і «втратою суверенітету». У Грузії аналогічні механізми використовувалися проти Саломе Зурабішвілі, особливо після її конфлікту з консервативною частиною політичного спектра навколо законодавства про «ЛГБТ-пропаганду».

У вірменському контексті аналогічна роль відводиться Ніколу Пашиняну. В аналізованому медіаполі він систематично подається як політик, пов’язаний з інтересами Анкари та Баку, відповідальний за руйнування попередньої архітектури безпеки та втрату Карабаху. Конституційні реформи та зовнішньополітичний курс влади інтерпретуються як елементи проєкту, нібито сформованого поза межами Вірменії.

Особливого значення надається емоційно насиченим епізодам, призначеним для посилення персональної делегітимізації Пашиняна. Подібні сюжети використовуються для конструювання образу влади, яка перебуває в конфлікті з «простими громадянами», ветеранами, біженцями та носіями національної пам’яті.

Одночасно проросійські експерти та колишні чиновники послідовно пов’язують антиросійську риторику вірменського керівництва з його «залежністю від Заходу», формуючи образ влади, готової жертвувати питаннями безпеки заради політичної підтримки з боку ЄС і США.

При цьому метою подібних кампаній є не лише мобілізація прихильників конкретних проросійських фігур, а насамперед максимальна токсикація самого проєвропейського центру та деморалізація його електоральної бази.

Підрив довіри до виборів як інституту

Під час виборів у Молдові та Грузії російська інформаційна інфраструктура ще до дня голосування активно просувала тези про неминучі фальсифікації, зовнішнє втручання та заздалегідь визначений результат виборів. Подібні повідомлення поширювалися через Telegram-канали, ток-шоу та афілійовані медіа, формуючи в аудиторії уявлення про нелегітимність електорального процесу незалежно від його підсумків.

Аналогічна рамка поступово формується і навколо вірменських виборів. У публічних виступах проросійських спікерів регулярно звучать твердження про те, що чинна влада нібито не здатна зберегти позиції без масштабних фальсифікацій. Паралельно активно використовуються відсилання до «молдовського сценарію», у межах якого ЄС нібито забезпечує перемогу лояльних політичних сил через механізми спостереження, моніторингу та боротьби з гібридними загрозами.

Додаткову напруженість створює й офіційна риторика російських структур, які трактують участь європейських місій як втручання у внутрішні справи Вірменії. У результаті формується конкуруюча система звинувачень, де кожна сторона заздалегідь ставить під сумнів нейтральність зовнішніх акторів.

Ризик подібної динаміки має подвійний характер:

• у разі перемоги проєвропейських сил російська інформаційна мережа може розгорнути кампанію з делегітимізації результатів виборів;
• одночасно наратив про «європейське втручання» здатний використовуватися як універсальний механізм оскарження будь-яких політичних результатів, що не відповідають очікуванням Москви.

Канали та актори впливу

Аналіз телепередач, Telegram-каналів та публічних виступів дозволяє виокремити кілька основних груп акторів, залучених до формування проросійського інформаційного порядку денного навколо вірменських виборів.

• Російські федеральні медіа та політичні ток-шоу

Федеральні російські телеканали та дискусійні формати формують базову інтерпретаційну рамку, в межах якої вірменське керівництво описується як провідник «антиросійського» та «керованого ззовні» курсу. Через подібні майданчики активно просуваються наративи про «молдовський сценарій», загрозу зовнішнього управління та ризики розриву союзницьких відносин.

• Проросійська Telegram-екосистема

Воєнкори, Z-канали та спеціалізовані ресурси щодо Кавказу забезпечують швидке тиражування емоційно заряджених повідомлень, пов’язаних із самітом Вірменія-ЄС, виступом Володимира Зеленського на цьому заході, конституційною реформою, відносинами з церквою та темою Карабаху. Telegram у цьому випадку виконує функцію прискореного поширення та радикалізації наративів.

• Вірменські опозиційні майданчики в російськомовному сегменті

Окрему роль відіграють вірменські медіа та політичні майданчики, орієнтовані на російськомовну аудиторію. Через них артикулюються позиції місцевих опозиційних політиків, представників церкви та колишніх державних діячів, часто у координації з російськими експертними та медійними структурами.

• Діаспорні структури в Росії

Організації вірменської діаспори в Росії забезпечують додаткову інфраструктуру впливу через публічні заходи, форуми, експертні дискусії та заяви щодо майбутнього вірменсько-російських відносин. Ці структури стають важливим каналом політичної мобілізації та поширення проросійських інтерпретацій серед частини вірменської аудиторії.

У сукупності ці елементи формують багаторівневий медіапростір, у якому аудиторія всередині Вірменії та вірменська діаспора в Росії систематично зазнають впливу синхронізованих наративів, вбудованих у ширшу стратегію Кремля на пострадянському просторі.

Оцінка ризиків та можливі сценарії

• Електоральна поляризація за лінією «ЄС vs Росія»

Одним із ключових ризиків стає редукція всього передвиборчого порядку денного до геополітичної дихотомії «Захід чи Росія». За таких умов питання соціально-економічних реформ, інституційного розвитку та внутрішньої політики відходять на другий план, поступаючись місцем емоційно зарядженому зовнішньополітичному вибору.

Подібна поляризація суттєво підвищує вразливість суспільства до зовнішнього інформаційного впливу, оскільки страх війни, економічної кризи чи культурної деградації стає ефективним інструментом політичної мобілізації.

• Делегітимізація євроінтеграційного курсу

Наростаючий євроскептицизм, підживлюваний наративами про «колоніальний Захід» та зовнішнє управління, здатен поступово знижувати суспільну підтримку курсу на зближення з ЄС навіть у разі його інституційного збереження.

Особливість вірменського контексту полягає в тому, що критика євроінтеграції доповнюється не лише економічними аргументами, а й апеляцією до питань ідентичності, релігії та історичної пам’яті. Це робить подібні наративи значно більш емоційно стійкими.

• Підрив довіри до виборів та інституційна ерозія

Систематичне поширення повідомлень про фальсифікації, зовнішнє втручання та «заздалегідь визначені» результати підриває довіру громадян до виборів як механізму політичної конкуренції та зміни влади.

У разі спірного результату — наприклад, мінімального розриву між блоками або складних коаліційних переговорів — подібне інформаційне середовище може спровокувати тривалу політичну кризу, масові протести та сценарії вуличної мобілізації, подібні до післявиборчої динаміки у Грузії та Молдові.

• Посилення зовнішньополітичної вразливості

Вірменія опиняється у ситуації подвійного тиску. З одного боку, зберігається суспільна недовіра до Росії на тлі подій навколо Карабаху та кризи механізмів безпеки. З іншого — посилюється наратив про «колоніальний» та нав’язаний характер західного курсу.

У результаті будь-яка спроба балансування між різними зовнішньополітичними центрами сили ризикує сприйматися як недостатньо послідовна як усередині країни, так і зовнішніми акторами.

Це підвищує ймовірність того, що Вірменія остаточно закріпиться як один із ключових вузлів геополітичного протистояння між Росією та Заходом, де демократичні процедури та електоральні процеси сприйматимуться насамперед через призму зовнішньополітичної конкуренції.

Висновки

Аналіз російськомовних телепередач, Telegram-каналів та вірменських опозиційних медіа у зіставленні з практиками, зафіксованими під час виборів у Молдові та Грузії, дозволяє говорити про формування щодо Вірменії комплексної кампанії впливу, заснованої на вже апробованих механізмах.

Ключовими елементами цієї кампанії є:

• експлуатація страху війни та маніпулювання карабаською спадщиною;
• посилення євроскептичних настроїв через наративи про «колоніальну залежність», культурну деградацію та втрату ідентичності;
• системна персональна дискредитація Нікола Пашиняна як символу проєвропейського курсу;
• підрив довіри до виборчих процедур через тези про зовнішнє втручання, «молдовський сценарій» та заздалегідь підготовлені фальсифікації.

Поєднання цих факторів формує значні ризики як для стійкості виборчого процесу у Вірменії, так і для стабільності її зовнішньополітичного курсу після виборів.

За таких умов особливого значення набувають:

• системний моніторинг інформаційних операцій;
• прозора та послідовна публічна комунікація з боку державних і незалежних інститутів;
• розвиток механізмів протидії дезінформації;
• робота з найбільш вразливими аудиторіями, включно з російськомовним сегментом та вірменською діаспорою.

Саме здатність вірменських інститутів зберегти довіру до процедур, знизити рівень політичної поляризації та забезпечити стійкість інформаційного простору значною мірою визначатиме характер післявиборчої динаміки та ступінь зовнішнього впливу на внутрішні політичні процеси країни.