Напередодні можливого відновлення переговорів з Україною та США Кремль не демонструє готовності переглядати свої воєнні цілі. Навпаки, російське керівництво продовжує представляти ситуацію на фронті як поступове наближення до перемоги, переконуючи Україну та її партнерів, що подальший опір лише погіршує позиції Києва. Ця риторика має створити враження, що час працює на Москву, а територіальні поступки стають дедалі неминучішими.
Однак результати бойових дій не відповідають масштабам російських претензій. Попри збереження наступального потенціалу, російська армія просувається повільно, переважно на окремих ділянках фронту. Утримання такого темпу потребує постійного поповнення особового складу, значних фінансових витрат і дедалі більшого залучення ресурсів економіки. Військовий тиск зберігається, але його ціна для Росії продовжує зростати.
Саме ця суперечність визначає нинішню стратегію Кремля. Москва не відмовляється від продовження бойових дій, натомість намагається використати дипломатію, щоб домогтися політичного закріплення результатів, яких не вдалося досягти військовим шляхом. Переговори в такій моделі мають на меті перетворити воєнний тиск на аргумент на користь територіальних і політичних поступок України.
Реальні військові результати РФ не відповідають масштабам її вимог
Щоб підтримувати уявлення про неминучість перемоги, Кремль перебільшує результати наступу. Заяви російських військових і політичних лідерів про захоплення населених пунктів часто лунають ще до того, як російські війська встановлюють над ними фактичний контроль, а то й зовсім не відповідають дійсності. Така інформаційна тактика дозволяє подавати обмежені локальні успіхи як ознаки системного обвалу української оборони та формувати враження, що подальший опір не змінить кінцевого результату.
Насправді підтримання наступу потребує від Росії дедалі більших ресурсів. За нинішньої динаміки втрат контрактний набір лише частково компенсує вибуття військових. Значна частина новобранців замінює загиблих і поранених та не створює резерв для нарощування чисельності угруповання. Щоб зберігати темпи набору, регіони змушені підвищувати виплати, залучати посередників і використовувати різні форми прихованого примусу до служби.
Не менш відчутним стає економічний тягар. Українські удари по російських нафтопереробних заводах створюють додатковий тиск на внутрішній паливний ринок, змушуючи Москву витрачати значні кошти на відновлення та захист енергетичної інфраструктури. На тлі скорочення нафтогазових доходів і зростання бюджетного дефіциту російський уряд дедалі активніше використовує запозичення та податкові надходження для фінансування війни. Це дає змогу підтримувати військові видатки за рахунок фінансових можливостей цивільної економіки.
Кадрові та економічні обмеження поки не позбавляють Росію можливості наступати, проте роблять подальше просування дедалі дорожчим. Для Кремля це створює стимул шукати інший спосіб перетворити військовий тиск на політичний результат. Одним із таких інструментів залишається системне руйнування української інфраструктури.
Удари по інфраструктурі як продовження військового тиску
Паралельно з наземними операціями Росія продовжує атакувати цивільну інфраструктуру України. Напередодні зими особливого значення знову набувають удари по енергетичних об’єктах, покликані завдати економічних збитків та ускладнити повсякденне життя населення, роботу підприємств і функціонування державних служб.
Розрахунок Москви полягає в тому, щоб перенести наслідки війни безпосередньо в повсякденне життя українців. Холод, перебої з електропостачанням, руйнування житла та навантаження на систему допомоги мають посилювати суспільну втому й створювати внутрішній тиск на українське керівництво. Кремль розраховує, що накопичення гуманітарних проблем поступово знизить готовність суспільства продовжувати опір і зробить поступки на переговорах політично прийнятнішими.
Водночас руйнування енергетичної інфраструктури не змінює співвідношення сил на фронті й не наближає Росію до виконання її територіальних вимог. Його значення полягає в намаганні Москви компенсувати обмеженість військових результатів тиском на цивільне населення.
Намагання закріпити максималістські вимоги через перемовини
Попри дипломатичну активність, зміст російських вимог залишається незмінним. Москва наполягає на виведенні українських військ із території чотирьох областей, включно з районами, які російська армія ніколи не контролювала, відмові України від вступу до НАТО й суттєвому обмеженні її оборонного потенціалу. По суті, Кремль вимагає не просто припинення бойових дій, а зміни територіального статус-кво та стратегічного становища України на користь Росії.
Цим пояснюється і відмова Москви від безумовного припинення вогню. Російське керівництво не зацікавлене зупиняти бойові дії до виконання основних політичних вимог, оскільки саме продовження війни залишається головним засобом примусу. Припинення вогню без попередніх поступок з боку Києва позбавило б Кремль переговорних важелів, змусивши домовлятися без гарантії отримання заявлених результатів.
На міжнародному рівні Москва прагне змінити сам формат переговорів. Пріоритетом залишається прямий діалог із Вашингтоном, який дозволив би обговорювати майбутнє України в межах ширшої домовленості між Росією та США. Такий підхід відтворює звичну для Кремля логіку поділу сфер впливу, за якої інтереси менших держав розглядаються як предмет домовленостей між великими державами.
Потенційне залучення Китаю до тристороннього формату за участю Дональда Трампа, Володимира Путіна та Сі Цзіньпіна також відповідало б інтересам Москви. Воно дозволило б Путіну вийти за межі ізоляції та представити війну проти України як частину ширшого геополітичного торгу. Водночас можливості такого сценарію обмежені. Пекін не прагне брати на себе пряму відповідальність за врегулювання війни, а пріоритети адміністрації Трампа не обов’язково збігаються з вимогами Кремля. Додаткові обмеження створює і внутрішньополітична ситуація у США, зокрема, позиція Конгресу щодо санкцій проти Росії та подальшої підтримки України.
Тому дипломатична активність Москви не гарантує їй ані послаблення міжнародного тиску, ані прийняття її умов. За цих обставин переговори залишаються для Кремля передусім способом використати міжнародну кон’юнктуру, щоб домогтися поступок, яких Росія не змогла досягти на полі бою.
