Росія проводить сплановані інформаційні операції з метою впливу на політичні процеси, суспільні настрої та механізми ухвалення рішень у західних демократіях. Завдання цих операцій полягає в інтеграції вигідних наративів у локальний політичний контекст цих держав. Використовуючи наявні суспільні суперечності, недовіру до інституцій і конфлікти інтересів, Москва втручається в інформаційне середовище європейських країн, посилюючи поляризацію та підриваючи довіру до демократичних інституцій.
Російські операції впливу в європейському інформаційному просторі спираються на взаємодію державних інформаційних структур РФ, локальних медіаресурсів, політичних акторів та ідеологічних союзників, які забезпечують адаптацію і поширення потрібних інтерпретацій. Такі мережі не обов’язково діють як єдина централізована структура. Натомість їхній вплив може реалізовуватися через формальні зв’язки, ситуативну координацію або поширення узгоджених наративів різними учасниками.
Попри відмінності в організаційній структурі, ступені зв’язку з російською державою та охопленні аудиторії, ці суб’єкти дотримуються спільної комунікаційної рамки щодо збройного конфлікту в Україні, спрямованої на дискредитацію української влади, послаблення підтримки та створення політичних умов для завершення війни на умовах Росії.
Дискредитація України та просування російських умов миру
Одним із головних напрямків цієї роботи є підрив авторитету української влади шляхом закріплення уявлення про її нелегітимність та нездатність ефективно управляти країною. Російські формулювання на кшталт «нелегітимного президента», «київського режиму» та «хунти» відтворюються в медіа різних держав, де їх доповнюють аргументами, адаптованими до місцевих політичних дискусій.
Наприклад, у вересні 2026 року німецьке Junge Welt описувало Україну як державу, що «провалилася», і трактувало корупцію як самостійну проблему, ігноруючи вплив війни на державні інституції. Чеське CZ24.NEWS акцентувало на внутрішній нестабільності, нібито змові еліт проти президента та переслідуванні критиків, тоді як словацьке Hlavné správy пов’язувало відсутність виборів під час воєнного стану з твердженнями про особисте збагачення керівництва.
Такі повідомлення переносять загальну тезу про нелегітимність влади в площину конкретних внутрішніх проблем. У результаті дискусії про корупцію, виборчі процедури та політичні конфлікти стають засобом ширшої дискредитації українських інституцій, а російська інтерпретація отримує можливість поширюватися через локальні теми й медіа, не обмежуючись прямим відтворенням офіційної риторики Кремля.
Корупція як аргумент проти підтримки України
Паралельно російські інформаційні наративи використовують реальні корупційні розслідування в Україні, щоб поставити під сумнів доброчесність її керівництва та доцільність подальшої міжнародної допомоги. Окремі справи подаються як свідчення системної неспроможності держави, а фінансова підтримка партнерів зображується як ресурс, яким українська влада розпоряджається у власних інтересах.
Уже згадане вище німецьке видання Junge Welt у своїх публікаціях трактує запит України про екстрадицію з Ізраїлю фігуранта справи НАБУ як маневр, пов’язаний з отриманням чергового траншу ЄС. Тоді як у франкомовному інформаційному просторі ця логіка набуває простішої формули: «Європа — банкомат для України».
Обидва підходи переводять увагу з конкретних обставин розслідувань і механізмів контролю за допомогою на узагальнене твердження про марність фінансової підтримки. У такий спосіб антикорупційна тематика стає інструментом формування недовіри до України та політичного тиску на європейські уряди, від яких залежить продовження допомоги.
Формування образу України як загрози
У частині європейських медіа критика України виходить за межі оцінок її влади та політики й переходить до конструювання образу українців як загрози громадській безпеці та стабільності європейських суспільств. Для цього окремі кримінальні випадки й статистичні дані використовують як підставу для узагальнень про українців загалом.
Польське видання Myśl Polska, посилаючись на поліцейську статистику про затримання 2000 осіб, серед яких 169 іноземців, переважно громадян України, просуває тезу, що «українська мафія вже тут». Цей образ підсилюють твердження про те, що після завершення бойових дій «бандерівці рушать на Захід», а спільні навчання «коаліції охочих» у Польщі подаються як створення «полігону для бандерівців».
У чеському Parlamentní listy подібна логіка поширюється на зовнішню політику. В одному з інтерв’ю підтримку України називають «угодою з дияволом», яка нібито «нормалізує пособництво нацизму та геноцид». Попри відмінність тем, ці повідомлення формують спільну рамку, яка зображує Україну джерелом кримінальних, безпекових і моральних ризиків для Європи, переносячи увагу з російської агресії на уявну загрозу для європейських громадян.
Просування капітуляції як єдиного сценарію завершення війни
Повідомлення цієї групи використовують реальні заяви та події, щоб закріпити уявлення про безперспективність подальшого опору України та відсутність альтернатив російським умовам врегулювання. Німецьке Junge Welt інтерпретує інтерв’ю президента України канадському телебаченню як підготовку до капітуляції, тоді як чеське Parlamentní listy стверджує, що Україна «фактично стала державою без виходу до моря» і через це втратила економічну привабливість для зовнішніх партнерів.
В іншому матеріалі того ж видання політолог прогнозує, що після «капітуляції Києва» чинні еліти ЄС втратять владу. Ці твердження поєднують логіку оцінки військових перспектив України з прогнозами її економічного занепаду та політичними наслідками для Європи, звужуючи простір для обговорення альтернативних сценаріїв завершення війни. У ній продовження опору подається як марна витрата ресурсів, тоді як поступки Росії позиціонуються як неминучий і прагматичний вихід.
Мілітаризація як загроза добробуту та безпеці Європи
Інша група повідомлень переносить увагу з російської агресії на витрати та ризики європейської відповіді, представляючи оборонну політику як джерело економічної нестабільності й загрози прямого зіткнення з Росією.
Італійське L’AntiDiplomatico описує переорієнтацію бюджетів ЄС на оборону як перехід «від соціальної економіки до воєнної» та прогнозує, що це «неминуче приведе Європу до краху». Видання також стверджує, що «євроеліти вимагають ескалації аж до ядерної війни», поєднуючи цю тезу із заявою міністра оборони Італії про те, що більшість громадян країни виступає проти допомоги Україні. У німецькомовному сегменті акцент зміщується на ризик прямої війни через постачання Україні ракет Taurus.
Попри різні акценти, ці повідомлення вибудовують спільний причинно-наслідковий зв’язок, згідно з яким військова підтримка України нібито призводить до скорочення соціальних можливостей, економічного занепаду та неконтрольованої ескалації. У цій рамці дискусія про обсяг і форми допомоги підмінюється твердженням про її неприйнятну ціну для європейських суспільств, що створює аргументаційну основу для обмеження оборонних заходів.
Антиамериканська риторика спрямована на згортання підтримки України
У своїх матеріалах проросійські видання критикують політику США, використовуючи вибіркові заяви американського керівництва залежно від того, який аргумент допомагає обґрунтувати припинення допомоги Україні. Так, італійське видання L’AntiDiplomatico стверджувало, що Вашингтон цілеспрямовано «деіндустріалізує Європу», представляючи трансатлантичні відносини як джерело економічних втрат для європейців.
L’AntiDiplomatico використовує заяви президента США з критикою українського керівництва, щоб підкріпити аргументи на користь капітуляції. Такі ж заклики присутні в матеріалах чеського видання CZ24.NEWS та словацького Hlavné správy.
На перший погляд, ці повідомлення спираються на різні й подекуди суперечливі інтерпретації ролі Вашингтона. Проте вони виконують спільну функцію: незалежно від того, чи США зображуються як сила, що послаблює Європу, чи як авторитетний голос на користь поступок Україні, вони інтерпретують американську позицію як аргументацію на користь скорочення підтримки Києва.
У сукупності всі ці наративи формують взаємопов’язану модель, де корупційні звинувачення ставлять під сумнів допомогу, образ загрози посилює побоювання, а критика західних урядів перекладає відповідальність за затягування війни на партнерів України. Паралельно твердження про неминучість капітуляції та небезпеку мілітаризації звужують уявлення про допустимі політичні рішення.
У підсумку припинення підтримки України подається як прагматична відповідь на економічні, безпекові й політичні ризики, тоді як поступки російським вимогам відокремлюються від питання відповідальності Москви за війну. Саме ця підміна причинно-наслідкових зв’язків дозволяє поєднувати різні, адаптовані до місцевих аудиторій, повідомлення навколо спільного висновку про необхідність припинити підтримку України та змусити її до капітуляції.
Як російські наративи вбудовуються в національні дискусії
Російські наративи в європейських країнах поширюються через медіа та політичних акторів, які адаптують їх до місцевого політичного й суспільного контексту. Відмінності між країнами визначаються темами, на яких зосереджуються ці ресурси, та аудиторіями, до яких вони звертаються.
У Польщі Myśl Polska пов’язує Україну із загрозами національній безпеці, злочинністю та поширенням бандерівської ідеології. Видання використовує історичні суперечки навколо Волинської трагедії, вимагаючи «дебандеризації» України та обмеження її військових можливостей. Подібні позиції присутні в риториці партії Konfederacja Korony Polskiej Гжегожа Брауна, яка виступає проти військової допомоги Україні та «українізації Польщі».
Сара Вагенкнехт, колишня голова фракції Лівої партії в Бундестазі та лідерка BSW, використовувала тему військової допомоги Україні для популістської мобілізації виборців. Вона звинувачувала Володимира Зеленського та його оточення в нібито привласненні західної допомоги й протиставляла витрати на озброєння України фінансуванню пенсій і соціальних програм у Німеччині. Така аргументація пов’язувала підтримку України з ризиком втрати коштів і недовірою до українського керівництва, посилюючи конкуренцію між зовнішньополітичними зобов’язаннями та внутрішніми соціальними потребами. Хоча регіональні опитування показували підтримку BSW нижче 5%, вимога припинити постачання зброї Україні була присутня в загальнонаціональній політичній дискусії.
Чеські та словацькі ресурси CZ24.NEWS, Hlavné správy і Zem a Vek утворюють спільне медіасередовище, яке ретранслює офіційні російські тези та термінологію, зокрема абревіатуру «СВО». Використовуючи матеріали міноборони РФ, EADaily та проросійських Telegram-каналів, ці видання систематично просувають рамку делегітимізації українського керівництва, називаючи президента Зеленського «нелегітимним», а владу в Україні — «режимом».
У Болгарії Pogled.info регулярно перекладає та публікує матеріали російських медіа, щодо яких діють санкції ЄС. Російські повідомлення адаптуються до болгарського контексту через теми нібито переслідування болгарської меншини в Україні, критику Європейського зеленого курсу та вступу до єврозони. Це пов’язує позицію Росії з місцевими дискусіями про національні інтереси та європейську інтеграцію.
У цих країнах російські наративи поширюються через різні політичні та медійні середовища. Тоді як одні ресурси прямо відтворюють матеріали російських джерел, інші просувають тези через внутрішні дискусії. У результаті російські інтерпретації знаходять місцевих прихильників і входять до національного політичного дискурсу без необхідності постійної координації Кремля.
Як європейські публікації перетворюються на аргументи Москви
Російські державні медіа використовують європейські публікації, що збігаються з позицією Кремля, як свідчення підтримки Росії на Заході. Основним каналом є проєкт ФГУП МИА «Россия сегодня» — ИноСМИ, який перекладає матеріали іноземних видань і подає їх як незалежні оцінки західних авторів.
Ці адаптовані матеріали регулярно охоплюють вузьке коло авторів і видань. Протягом квітня–жовтня 2026 року російський ресурс ИноСМИ оприлюднив принаймні дев’ять публікацій Райнгарда Лаутербаха з німецького Junge Welt на теми корупції, «перепоховання Євгена Коновальця», капітуляції та нейтралітету України. Крім того, на регулярній основі перекладалися інтерв’ю Радима Паненки, Яна Рихетського та Івана Гоффмана з чеського Parlamentní listy, а також статті Фабріціо Поджі й Маринелли Мондаїні з італійського L’AntiDiplomatico.
Масштабування подібних публікацій яскраво демонструє кейс польського видання Myśl Polska. У червні 2026 року російський агрегатор переклав статтю Томаша Янковського про злочинність серед українців під провокативним заголовком про «навалу українських бандитів», після чого головна державна агенція РИА Новости миттєво поширила її як новину з посиланням на «польське медіа». У результаті колонка нішевого видання перетворилася на повідомлення загальнонаціонального масштабу.
Окрім політичної аналітики, російські ресурси використовують формат особистих свідчень для ілюстрації нібито нормального та стабільного життя всередині країни. Восени 2026 року відбувся передрук чеського інтерв’ю з мандрівником, який побував у Москві та Сибіру, під заголовком, що підкреслює стійкість Росії перед зовнішнім тиском. Подібні публікації доповнюють інформаційну картину побутовими враженнями.
Таке повторне поширення повністю змінює статус європейських публікацій: локальні й маргінальні оцінки перетворюються на «докази» міжнародного визнання позиції Москви.
Росія пристосовує дезінформацію до політичних і суспільних проблем кожної європейської країни. Через місцеві медіа та політиків вона поширює тези, які підривають довіру до України й переконують суспільство в необхідності припинити військову підтримку Києва. Російські державні медіа повторно публікують такі матеріали, представляючи їх як свідчення підтримки позиції Росії в Європі. Це посилює розбіжності між європейськими країнами та створює умови, за яких поступки Москві можуть здаватися прийнятним способом завершити війну, попри ризики для безпеки усієї Європи.
