Резюме
У день парламентських виборів у Вірменії політичний та інформаційний дискурс зосередився довкола двох взаємопов’язаних вимірів: внутрішньої легітимності влади та питання державного суверенітету. Уряд Нікола Пашиняна вибудовував свою позицію через антикорупційний порядок денний, заходи протидії підкупу виборців і посилення процедурного контролю за виборчим процесом. Паралельно наголошувалося на необхідності збереження автономії у визначенні зовнішньополітичного курсу, зокрема в контексті балансу між ЄС та ЄАЕС.
На цьому тлі зовнішні політичні сигнали, включно із заявами російських посадовців та економічними застереженнями щодо геополітичного вибору, стали суттєвим фактором інформаційного середовища. Для частини суспільства ці меседжі набули значення не просто політичних оцінок, а ознак зовнішнього тиску, що додатково актуалізувало дискусію про суверенне право Вірменії визначати власний стратегічний курс.
Опозиційні сили у свою чергу концентрувалися переважно на критиці чинної влади в соціально-економічній площині та питаннях ефективності управління, апелюючи до ідеї повернення стабільності попередніх політичних моделей. Однак ця критика не була оформлена як цілісна позитивна програма альтернативного розвитку:
«…чем больше власть пытается заставить замолчать несогласных, тем громче звучит вопрос, а туда ли ведет Армению Никол Пашинян?»
Після завершення голосування інформаційний фокус змістився з електоральної конкуренції на інтерпретацію результатів. У російському інформаційному просторі почали формуватися наративи, в яких процедурні аспекти підрахунку голосів, розбіжності в екзит-полах і окремі політичні заяви використовувалися як підстава для сумнівів щодо легітимності виборів.
Окрім наративів про «тиск на опозицію» та нібито порушення під час голосування, російська пропаганда зосередилася на просуванні тези, що партія «Громадянський договір» Нікола Пашиняна не змогла подолати позначку у 50% голосів і сформувати одноосібну парламентську більшість. Цей акцент використовувався для підсилення вже усталеного наративу про глибокий суспільний поділ у Вірменії та відсутність суспільного консенсусу щодо курсу чинної влади. У такій інтерпретації результати виборів подавалися як свідчення того, що значна частина населення не підтримує радикальних змін у зовнішньополітичній орієнтації країни, зокрема подальшого дистанціювання від Росії та євразійських інтеграційних структур.
У медіа, зокрема в публікації «Комсомольской правды» 8 червня, ці елементи були інтегровані в ширшу рамку потенційних фальсифікацій та «молдавського сценарію»:
«Молдавский сценарий, молдавские цифры один в один»
У підсумку вибори були інтерпретовані як процес, у якому внутрішньополітична конкуренція невід’ємно перепліталася із зовнішньополітичним контекстом, а подальший інформаційний фокус зміщувався на оскарження їхніх результатів і підрив довіри до інституційного процесу.
Розгортання кампанії: від зовнішньополітичного вибору до внутрішньої дилеми
На початкових етапах кампанії російський дискурс навколо Вірменії ще зберігав ознаки класичної зовнішньополітичної полеміки. Йшлося про критику зближення з ЄС та попередження про ризики переорієнтації зовнішньої політики. Проте цей підхід швидко вичерпався і був замінений більш жорсткою конструкцією — ідеєю несумісності двох геополітичних орієнтацій.
Ключовим моментом цього зсуву стало формування бінарної логіки вибору, в якій багатовекторність більше не розглядалася як допустима стратегія. У публічному дискурсі закріплюється теза про неможливість одночасного руху до ЄС і збереження тісних зв’язків із Росією:
«Мы всегда вместе с Россией были и будем»
Зокрема, заперечується сама можливість багатовекторної зовнішньої політики Вірменії. Будь-які спроби одночасно розвивати відносини з Росією та ЄС подаються як помилка або зрада. Таким чином, аудиторію підводять до думки, що нейтральна або балансуюча позиція неможлива, а країна повинна зробити остаточний вибір на користь одного з центрів сили.
У цій логіці політичний вибір Вірменії редукується до цивілізаційної дихотомії. Виборець опиняється не перед набором політичних опцій, а перед необхідністю визначити геополітичну приналежність країни.
Економічна залежність як інструмент політичного впливу
Протягом російської кампанії поряд з безпековим шантажем активно розвивався економічний вимір, що базується на ідеї критичної залежності Вірменії від Росії та неможливості компенсувати її альтернативними ринками.
У цьому контексті формується теза про неможливість Вірменії забезпечити власну економічну стійкість без Росії. Вона підкріплюється твердженнями про нібито відсутність попиту на вірменську продукцію в Європі та про неминучі втрати у разі виходу з євразійських економічних структур:
«Никому армянские овощи, фрукты, вода, коньяк в Европе и даром не нужны»
Економічний дискурс тут виконує не аналітичну, а психологічну функцію. Його завдання полягає у формуванні уявлення про безальтернативність існуючого економічного порядку і страху перед його зміною:
«Без России Армения не сумеет себя содержать»
Це один із найбільш поширених російських наративів щодо пострадянських держав. Він базується на уявленні про структурну неспроможність країни існувати поза російською економічною орбітою. При цьому залежність від Росії подається як природний та неминучий стан, тоді як будь-які спроби диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків характеризуються як небезпечний експеримент.
Особливу роль в координації кампанії відігравали заяви Володимира Путіна, Олексія Оверчука, Дмитра Пєскова та інших представників російського керівництва про несумісність інтеграції до ЄС та участі в ЄАЕС, можливу втрату пільгових цін на енергоносії, обмеження доступу до російського ринку та зміну статусу вірменських трудових мігрантів у РФ.
Український кейс як універсальна загроза
З наближенням дня голосування дедалі більшої ваги набував наратив, побудований на аналогії з Україною. Він став центральним інструментом емоційного тиску і водночас універсальною моделлю пояснення можливих наслідків європейського курсу:
«В целом же, в Армении сегодня ситуация, как когда-то на Украине»
У публічному дискурсі закріплюється теза про те, що Вірменія нібито повторює шлях України. Ця паралель не обмежується політичними оцінками, а переносить цілий набір асоціацій: війну, руйнування інфраструктури, економічний спад, демографічну кризу та втрату суверенітету.
У такій інтерпретації народне волевиявлення перестає бути процедурою політичного вибору і набуває екзистенційного характеру. Вибори подаються як момент, що визначає, чи повторить країна сценарій «української катастрофи», чи залишиться у зоні «стабільності під російським впливом».
Цей наратив додатково підсилюється твердженнями про відповідальність Заходу за руйнування України, що дозволяє повністю вивести Росію за межі причинно-наслідкового ланцюга конфлікту:
«Украину Запад просто уничтожил»
Проросійські коментатори та політики використовували український приклад як інструмент залякування, стверджуючи, що європейський курс може призвести до економічної дестабілізації, втрати суверенітету та безпекової кризи.
Подібні меседжі розповсюджувалися провладною партією Грузії під час виборів 2025 року. Тоді з метою залякування виборців у грузинських медіа та на зовнішніх носіях розміщувалися фотографії та відеосюжети порівняння зруйнованих українських міст та «мирних» міст Грузії.
Персоналізація політичного ризику
У міру загострення кампанії структурні питання дедалі більше персоналізуються. Центральною фігурою негативної рамки стає Нікол Пашинян, навколо якого концентруються всі ключові ризики:
«Руками Пашиняна Евросоюз пытается вытеснить русскую православную церковь из Армении»
У цьому підході складні політичні та економічні процеси зводяться до дій одного політика, який нібито свідомо веде країну до повторення «українського сценарію». Це дозволяє спростити модель сприйняття політичної реальності та перевести її в площину емоційної оцінки лідера.
Водночас окремі дискредитаційні елементи, включно з історичними або біографічними звинуваченнями, виконують функцію не стільки інформаційного аргументу, скільки моральної делегітимізації, яка виходить за межі поточного політичного контексту:
«Его дед Никол Вартанович Пашинян воевал на стороне гитлеровской Германии»
Відповідальність за всі потенційні ризики та проблеми концентрується навколо постаті Пашиняна. Він зображується як політик, який ігнорує очевидні уроки історії та свідомо веде країну до катастрофи. Таким чином, критика державного курсу підміняється критикою конкретного лідера, що спрощує мобілізацію протестних настроїв.
Авторитарна стабільність як контрастна модель
На фоні критики вірменської політичної системи поступово формується імпліцитне протиставлення їй російської моделі управління. У цьому дискурсі централізована влада подається як фактор ефективності та стабільності, тоді як політичний плюралізм асоціюється зі слабкістю та хаосом:
«У него есть стержень. Он держит свою страну. Ну, в кулаке держит»
Ця цитата примітна нормалізацією авторитарної моделі управління. Володимир Путін виступає тут не просто як російський лідер, а як зразок сильного керівника, протиставлений Пашиняну. У контексті матеріалу жорсткий контроль над державою інтерпретується як позитивна якість, а демократична конкуренція та політичний плюралізм — як ознаки слабкості влади.
Цивілізаційний вимір і релігійна рамка
У завершальній фазі кампанії посилюється цивілізаційний компонент. Політичне протистояння дедалі частіше інтерпретується як конфлікт цінностей, у якому ЄС постає не як політичний партнер, а як носій загрози культурній і духовній ідентичності.
У цьому контексті вибір Вірменії подається як протиставлення між «традиційним світом» і «ліберальним Заходом», що додатково радикалізує рамку сприйняття виборів:
«А конечная цель Брюсселя – разрыв многовековых связей Армении и России»
Таким чином, усі події: вибори, арешти опозиціонерів, відносини держави з церквою, економічна політика – інтерпретуються як елементи єдиного західного плану з відриву Вірменії від Росії. В даному контексті внутрішня політика країни позбавляється самостійності, а будь-які рішення вірменської влади пояснюються зовнішнім впливом Брюсселя та Заходу. Саме цей наратив виступає об’єднувальним смисловим каркасом пропагандистських матеріалів.
Після виборів: перехід до делегітимізації
Після голосування кампанія швидко змінює свою функцію. Якщо раніше її завданням було формування вибору, то тепер — формування сумніву щодо його результатів.
У російських медіа з’являються матеріали, в яких розбіжності у даних екзит-полів та особливості підрахунку голосів інтерпретуються як потенційні ознаки порушень. Технічні елементи виборчого процесу перетворюються на аргументи про можливу нелегітимність результатів.
8 червня прокремлівська газета «Комсомольская правда» опублікувала статтю, в якій чітко простежується спроба делегітимізації виборів через наратив про фальсифікацію результатів.
У розглянутому матеріалі основна увага приділяється формуванню сумнівів щодо легітимності підсумків голосування. Для цього використовуються суперечливі дані екзит-полів, повідомлення про технічні збої та заяви опозиційних політиків, які подаються як непрямі ознаки можливих маніпуляцій під час підрахунку голосів:
«Такие расхождения сразу сделали исход выборов спорным и усилили внимание к дальнейшему подсчету»
Ця теза створює в аудиторії відчуття невизначеності та недовіри до офіційних результатів ще до завершення підрахунку голосів. Сам факт розбіжностей між екзит-полами використовується як аргумент на користь потенційної нелегітимності підсумків виборів.
«Увидев, что их показатели позорным образом и ежеминутно снижаются, они просто остановили подсчет»
Через цю цитату лідера опозиції Самвела Карапетяна просувається версія про те, що влада свідомо призупинила роботу Центральної виборчої комісії після усвідомлення власної поразки. Таким чином, технічне рішення виборчої адміністрації інтерпретується як політичне втручання у виборчий процес.
«Молдавский сценарий, молдавские цифры один в один»
Подібні формулювання вбудовують вірменські вибори у ширший російський наратив про нібито систематичні фальсифікації у країнах, орієнтованих на співпрацю із Заходом. Порівняння з Молдовою дозволяє перенести на вірменський контекст уже наявні звинувачення у маніпуляціях виборчими процедурами та зовнішньому управлінні політичними процесами.
У сукупності зазначені тези формують уявлення про те, що перемога чинної влади могла бути забезпечена не підтримкою виборців, а адміністративним втручанням у процес підрахунку голосів. Таким чином, наратив спрямований на підрив довіри до офіційних результатів виборів та створення підстав для подальшого оскарження їхньої легітимності.
Висновки
Російська інформаційна кампанія навколо парламентських виборів у Вірменії демонструє послідовну еволюцію від превентивного впливу до поствиборчої делегітимізації. Її логіка розгорталася через три взаємопов’язані фази: формування страхів щодо наслідків геополітичного вибору, персоналізацію політичної відповідальності та створення рамки сумніву щодо результатів голосування.
Ключовою характеристикою цієї кампанії стала її структурна залежність від політичних сигналів Кремля, що вказує на централізований характер формування інформаційних хвиль.
У ширшому контексті вибори у Вірменії були інтерпретовані не як внутрішньополітичний процес, а як елемент геополітичного протистояння, в якому сам факт небажаного результату автоматично стає підставою для його попередньої делегітимізації.
За підсумками голосування російська пропаганда акцентувала увагу на систематичних порушеннях та тиску на опозицію. Особливий акцент було зроблено на тому, що партія «Громадянський договір» на чолі з Пашиняном не змогла подолати 50-відсотковий поріг та отримати абсолютну більшість голосів. Тим самим просувався вже усталений наратив про глибокий розкол вірменського суспільства та неприпустимість різких змін у зовнішньополітичному курсі країни.
